Наступного дня після свята св. ап. Филипа, Церква розпочинає Різдв”яний піст. Це важливий період літургійного року, оскільки він приготовляє християн до одного з найбільших свят – Різдва Христового. В цьому сенсі цей піст можна прирівняти за своїм значенням до св. Чотиридесятниці – Великого посту, який готує до свята Пасхи.
З огляду на це, в сучасного християнина може виникнути певне здивування чи навіть внутрішній бунт. Адже передріздвяний час наповнений неабияким святковим ажіотажем, яскравими емоціями, розпродажами тощо. Сучасна культура (зрештою, треба визнати, що так було завжди, просто засоби були скромніші) закликає нас готуватися до Різдва новими покупками, прикрашанням вітрин, домівок, святковим настроєм. А Церква закликає готуватися до Різдва постом. І тут можна було б черговий раз закинути Церкві надмірний консерватизм, аскетизм та інші нудні упередження. Можна було б, але чи не варто спробувати пошукати глибшу причину? Декілька днів тому Bohdana Matiyash опублікувала на своїй facebook сторінці дуже цінний допис, він вартує того, аби процитувати його повністю:
«Пригадую, в котромусь інтерв’ю Тарас Прохасько колись сказав, що в наш час людям бракує бодай дрібки аскетизму. У нас на щодень є величезний вибір усього: товарів, емоцій, подій, на які можемо піти.
А часом варто від чогось відмовитися, трохи стишитись.
Дуже помічаю це сьогодні. Триває Різдвяний піст, але моя фб-стрічка заполонена згадками про Адвент (хоча я не певна, що всі дописувачі – саме римо-католики чи протестанти), ба більше, контекстом згадок найчастіше є Адвент-календар, щоденне отримування якоїсь милої дрібнички в час, що передує Різдву.
Не хочу здатися бурчуном, почуваюся радше статистом: спершу із самого свята Різдва багато хто усунув його першопричину – Христове народження, перетворивши свято просто в період радості й чуда, а тепер іще й піст, який є чудовою нагодою відмови від чогось і внутрішного стишення, певного посильного людині аскетизму, який насправді людині дуже потрібен, особливо в епоху чимраз більшого консюмеризму, а в час щораз більшого накопичення дарунків. дивно це відбувається.
І чим більше цього є довкола, тим більше хочеться повернутися думками до жінки, яка понад дві тисячі років тому чекала народження сина. готувалась у дорогу до Єрусалима. хочеться пам’ятати, що святкуємо і не відбирати сенс ні у Різдва, ні в посту, що йому передує.
Недаремно колись постові передував карнавал, після якого наставало певне стишення. а тепер, здається, карнавал майже ніколи не завершується: просто собі є, є і є..»
Отож, спробуймо з’ясувати чому ж Різдвяний піст важливий і які духовні сенси він у собі несе? Дати відповідь на це питання нам допоможе літургійна традиція.
Як відомо, піст – це не лише і не виключно аскетична практика, це – духовна подорож і духовна праця над собою. Церква вважає, що свято Різдва Христового несе в собі важливі істини про людину і світ. Для того, аби відрити для себе ці істини, не вистачить просто готуватися до Різдва зовнішньо, але й внутрішньо, духовно.
1. Усвідомлення пророчого служіння. Якщо поглянути на церковний календар у місяці грудні, то одразу кидається в очі, що Церква протягом цього періоду часто згадує святих пророків (Наума, Аввакума, Софонії, Аггея, Даниїла та ін.). Це закономірно, адже церковна традиція сприймає пророків як осіб, які провіщали прихід Месії, воплочення Сина Божого.
Але задаймося питанням: «Хто такий пророк?». У свідомості більшості людей пророк асоціюється з екстраординарною постаттю, яка здатна сповіщати майбутні події. Однак і в біблійній, і в літургійній церковній традиції феномен пророцтва постає в іншому світлі. Пророк – це людина, яка прийняла Духа Божого, дозволила Йому стати Його знаряддям, яку Дух просвітив, відкрив їй Боже об’явлення. Дух Божий вчинив пророка чуйним до Слова Божого. Дух і Слово проникли в нутро і серце пророка і відкрили йому правильне розуміння речей. Це дуже важливий момент. Пророк – не футурист, не “спеціаліст”, який заглядає в майбутнє, а той, хто закорінений в теперішньому, хто бачить дію Бога в своєму житті, а тому й у подіях історії – минулих, теперішніх і також майбутніх. Тому літургійне святкування пам’яті пророків є чудовою нагодою пережити на досвіді і усвідомити кожному християнинові свою пророчу місію. Сьогодні мало хто говорить про таїнство хрещення в цьому ключі, але саме це таїнство (як також і миропомазання) наділяє людину пророчим служінням у тому сенсі, що людина має бути чуйною до Слова Божого і через постійне слухання Слова, через перебування в безпосередній близькості з Богом, має творити Божу волю у світі (пор.: Бут. 1-2). Християнин – це свідок Божий, співробітник Божий. Час різдвяного посту – добра нагода відсвіжити в собі свідомість пророчого служіння, яка випливає зі самої хрещальної купелі.
2. Актуальність і реальність Божого приходу. Наступна тема Різдвяного посту дуже гармонійно поєднується з попередньою. Це тема Господнього приходу. В латинському обряді вона настільки сильно наголошена, що сам передріздвяний період носить назву Advent (з лат. дослівно – «прихід», «пришестя»). Але в нашому обряді ця тема є не менш важливою, просто менше винесена на поверхню. Протягом Різдвяного посту тема Божого приходу на землю поступово наростає і розвивається, мов у музичній симфонії. Стихири вечірні і утрені, які з’являються вже на свято св. ап. Андрея Первозванного, а також на свято св. Миколая Чудотворця раз у раз повторюють фразу: “Ось бо приходить Господь”, або вислови, співзвучні за змістом.
Богословська ідея актуального і реального Божого пришестя є настільки важливою, що без неї годі зрозуміти саме літургійне життя Церкви, та узагалі християнське буття як таке. Вона закорінена в Євангелії від Йоана, а також в книзі Одкровення: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, – говорить Господь Бог, хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель (Одкр. 1, 8). Христос вже прийшов, і для тих, хто вірить в Нього Він є Тим, Хто постійно гряде, йде. Літургія Церкви є в першу чергу духовним молитовним досвідом цієї есхатологічної напруги: актуального приходу Христа, який пронизує історію і динамічно розгортається аж до остаточного сповнення часу. Ця ж ідея часто вживається і в інших літургійних текстах, зокрема в воскресних текстах: «Із Архангелами оспіваймо Христове воскресіння, Він бо – Відкупитель і Спаситель душ наших, і в славі страшній та з могутньою силою знову гряде судити світ, який сотворив», а також в самому Символі віри: «І знову приходить судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кіця» (саме так мав би звучати дослівний переклад тексту Символу з грецької мови).
Таким чином, Різдвяний піст несе важливий духовний сенс про те, що Господь приходить до нас завжди, будь-який момент нашого життя може стати моментом зустрічі. Тому такою важливою є наша постійна відкритість до Божих відвідин. Наше життя невпинно змінюється, пливе, вирує: ми ростемо, розвиваємося, старіємо, змінюємо погляди, спосіб діяльності, і Господь постійно шукає нових шляхів, нових способів приходу до нас. Від нас залежить готовність зустріти Господа в різних обставинах і відкритість прийняти Його тоді, коли Він може прийти до нас навіть в якийсь дуже несподіваний спосіб.
3. Побачити Божу дію в історії. Святові Христового Різдва передують дві неділі – святих Праотців і святих Отців, які дуже близькі за своїм змістом. Вони присвячені прародичам Христа і всім численним старозавітнім праведникам, які очікували Його приходу.
Ці неділі заторкають ряд вельми цікавих світоглядних тем. Кожен, хто бодай трохи ознайомлений з біблійною історією та її персонажами, змушений буде визнати, що їхнє життя в багатьох моментах було далеким від нашого сьогоднішнього уявлення про святість і праведність. Я б сказав, що в історіях цих людей представлене життя як воно є – різнобоке, суперечливе, сповнене складних моментів вибору між добром і злом. Життя, в якому має місце і благословення, і прокляття, і подяка, і нарікання, і пророча впевненість у Божій опіці над людьми, в Його вічній милості і вірності, і бунт, і скепсис щодо людської долі на землі. Тим не менше, Церква літургійно вшановує цих людей, – Ноя, Авраама, Еноха, Давида і багатьох інших – як старозавітніх праведників. Про що це говорить? Про те, що в людині, хоч і далеко не завжди морально праведній і правильній, є щось, чим вона може бути оправдана. Це вчинки, які говорять про її віру, надію, любов, милосердя, вірність. “Вірою Праотців оправдав Ти”, – співає Церква і цим ісповідує віру Бога в людину, яка перевершує будь-які моральні системи. Всі ці люди, з їхніми чеснотами і упадками, були турботливо ведені Богом до порогу Нового завіту. Бог не відрікається від свого народу, не створює для себе якоїсь окремої, “ідеальної” історії, а стає частиною тієї, яка є, реальної. Він не лише виліпив людину з пороху земного (саме так представлене творіння в перших главах Біблії), Він також вміє і з людської історії “виліплювати” Свій величний задум, спрямований передовсім на добро людини і цілого світу. Зі сухого дерева Він може виростити живий паросток, незграбні людські викрутаси перевести в гарний танець, зі шуму і гамору витворити гармонійну музику, з темного хаосу вивести світло. Різдво Христове є чудом не лише у тому сенсі, що Бог стає людиною, але й тому, що людина певним чином приготувала Його прихід. Найпрекраснішим живим доказом цього приготування є Марія – звичайна дівчина, яка в певний момент знаходить в собі рішучість і силу сказати Богові “так”. Через неї Бог приходить до нас, “до своїх” (Йо. 1, 11). Звичайно, прийняли Його не всі. Але все таки, неділі перед Різдвом переконують мене, що ми, люди, – добрі, і через нас Бог може приходити у світ.
4. Приготування душевних скарбів. “Вертепе, приготуйся, гарно прикрасися” – співаємо часто в стихирах передріздвяного періоду. Вертеп (з грецької дослівно – «печера») – це місце, в якому Господь народився. Він обрав місцем свого приходу на землю не пишні палати, а убогу печеру. Коли богослужіння закликають до приготування вертепу, то очевидно, не йдеться не про театралізований вертеп, не про прикрашання наших домівок, а передовсім а про нас самих. Вертеп – це образ людини, в якій хоче оселитися Господь. Приготувати “вертеп” людина може через свої добрі вчинки, через чесноти. Саме вони є найважливішими різдвяними дарами, які прирівнюються до дарів, які принесли Новонародженому східні царі. Тому невід’ємною складовою святкування Різдва в християнстві є милостиня, добрі вчинки для потребуючих. Безліч різдвяних історій різних часів і народів розповідають нам про діла милосердя і добра як про найкращий спосіб святкування Різдва Христового.
Підсумок: передріздвяний період – це важливий і духовно багатий період, який відкриває можливість для всіх усвідомити велич того Дару, який Бог нам дає – дару нового життя, яке приходить у світ не у вигляді якоїсь нової концепції чи системи поглядів, а у вигляді малої безпомічної дитини, яка однак є Предвічним Богом.
